Через два роки Норман Вудленд влаштувався в IBM. У вільний час Норман продовжував роботу над сканером штрих-коду. Йому вдалося зібрати більш-менш вдалий пристрій. Щоправда, компактним його точно не можна було назвати – за габаритами сканер нагадував великий письмовий стіл, який до того ж необхідно було накривати щільною матерією при скануванні.
Крім того, сканер вийшов досить небезпечним – потужна 500-ватна лампа обпікала руки і плавила етикетку зі штрихкодом. Та опіки рук не зупиняли винахідника. Дивлячись на них, Норман запевняв себе, що все не дарма. Раз за разом він піднімав ширму і продовжував спроби сканування. Він болісно доводив механізм до розуму. Та одного разу все вийшло.
Опіки рук не зупиняли винахідника
Фотопристрій поглинав відбите світло і виводив його на екран осцилографа у вигляді графіку. Але тріумф все ще залишався далеко попереду.
Сільвер і Вудленд зібрали зчитувальний пристрій, придумали кодування, але системи, здатної її розшифрувати, не існувало. Комп’ютери тоді перебували в зародковій стадії – ЕОМ не могли впоратися з таким завданням. Друзі випередили прогрес. Технології доросли до їх ідей лише в шістдесятих роках.
У 1952 році Норман і Бернард звернулися до ради директорів компанії IBM. Вони просили викупити патент і профінасувати дослідження. Їм відмовили. Патент перейшов до компанії RCA. Кілька років наполегливої і самовідданої роботи виявилися марними. В результаті ідея штрихкоду майже на двадцять років виявилася забутою…
Далі буде…
За матеріалами видання geektimes.ru
What are your thoughts?